Марія Мицьо. Полиновий ліс

Передмова

28 квітня 1986 року, коли загадкова аварія на совєтській АЕС «засвітила» детектори атомної станції у Швеції, я щойно перебралась з Нью-Йорка до Лос-Анджелеса на нове місце праці у великій правничій компанії. Очікуючи, поки буде обладнане моє робоче місце, я влаштувалась за широким столом тимчасово відсутнього колеги. Телефонний дзвінок з Нью-Йорка пролунав, коли я проглядала папки із справами: «В Україні вибухнула атомна бомба» – повідомила приятелька, котра не простила мене за те, що я покинула Мангетен. Не памятаю, як я висловила шок, що огорнув мене тієї миті. Ввібравши крихти відомої їй на той момент інформації, я рвонула на кухню фірми і увімкнула СNN.

За типом радіації, котра перетнула кордони багатьох европейських країн, західні науковці швидко визначили, що вибухнула не атомна бомба, а цивільна атомна станція. Щойно по тому Совєтський Союз визнав, що 26 квітня аварія знищила частину чогось, що до того було Чорнобильською атомною станцією в Українській Совєтській Соціалістичній Республіці.

Перегляд телевізійних програм у робочий час (особливо працівниками, щойно прийнятими на роботу) не належить до занять, які схвалюються керівництвом фірми. Але атомна трагедія прикувала до себе увагу геть усіх, і моє українське етнічне коріння зробило мене офісною знаменитістю на ті п’ятнадцять хвилин, після яких мозок кожного повернувся до своїх клієнтів, справ і документів. Мій мозок ніколи не повернувся – це, зрештою, стало очевидним і для партнерів. Як висловився один з них перед тим, як я вирішила розпочати иншу кар’єру, «у її шлунку погас сутяжницький вогонь». Він мав рацію – цілковито. Вогонь тепер горів у моєму серці, але то не був «юридичний» вогонь. Це була атомна заграва – прагнення будь-що дізнатись правду про Чорнобиль.

Шукати істину було важко, принаймні спочатку. На відміну від трагедії з «Челенджером», котрий вибухнув на телевізійних екранах кілька місяців перед тим, громадськість не побачила живих, драматичних картин Чорнобиля, а тільки деякі невиразні, зернисті світлини темного кратера зруйнованого четвертого реактора. А це була всього лиш будівля, більше схожа на обвуглені шматки меблів, ніж на речі, що викликають жах, співчуття, тривогу. Вона була статичною і далекою, на відміну від радіоактивної хмари, котра, дрейфуючи навколо північної півкулі, надихала Лос-Анджелеських диск-жокеїв на жарти про Чорнобильські парасольки, що придадуться, коли ця хмара на початку травня досягне Південної Каліфорнії.

Небагато було голосів, які олюднювали сухі коментарі офіційних совєтських агенств новин чи совєтських вчених. У ті часи ще не було інтернету, і лише лист з оказією чи радіолюбитель-короткохвильовик міг розірвати непроникну Залізну завісу і розповісти нецензуровані новини про перебіг катастрофи. Згодна, вживати тут слово «новини» – це занадто. Це були зазвичай чутки, припущення і наукова фантастика – скажімо, ідіотські розповіді про чорнобильських курчат заввишки у шість футів¹ у деяких жовтих таблоїдах. Звичайно, я не вірила у ці байки, але добросовісно збирала і підшивала до справи.

Як і власне радіація, історія Чорнобилю була невидимою, утаємниченою настільки, що навіть Горбачовська політика «гласности» її не стосувалась. І навіть коли «гласность» перемогла, продовжували діяти традиційні правила таємности міжнародної атомної індустрії. Так, навіть під час безпрецедентної Віденської зустрічі совєтських вчених із їхніми західними колегами у серпні 1986 року, присвяченої обговоренню Чорнобильської аварії, видавалось, що обидві сторони, дотримуючись неписаної угоди, прагнули применшити наслідки трагедії. Вони казали правду, але, послуговуючись професійним жаргоном, ховали її у такі глибини своїх наукових доповідей, що майже ніщо не могло збурити громадську свідомість.

Звільнившись з постійної роботи у 1988, я рік наркотично досліджувала Чорнобиль, збавляючи майже увесь свій час у бібліотеках Нью-Йорка і Лос-Анджелеса, підробляючи грошей виконанням випадкових короткотермінових юридичних замовлень. Моїм улюбленим місцем була бібліотека Брукхейвенської національної лабораторії з обмеженим доступом (вже не пригадую, як я туди проникла). Копіювання було безкоштовним, і я могла годинами безперешкодно виловлювати пікантні подробиці про справжні Чорнобильські дивовижі, такі як «Мінський черевик», про який я згадую у першому розділі. Я сподівалась, що напишу книжку, і була дуже близькою до підписання контракту з видавцем, однак нічого не вийшло. Усвідомлюю, що кажу це згодом, але я тішуся, що так сталось. Инакше, моя друга книга на цю тему була б спростуванням першої. Не було й крихти інформації, яку б я вважала просто фактом. Усе було ключем до відкриття грандіозної змови приховувати істину як Сходом, так і Заходом. Моє українсько-американське виховання вселяло інстинктивну недовіру до Совєтського Союзу. Голівудівські сценарії, такі як Китайський Синдром породжували у мені недовіру до атомної індустрії Заходу. Були серйозні підстави для подібного скептицизму. Неможливо простити запізнення, з яким совєти оприлюднили елементарні поради про те, як уникнути потрапляння в організм радіоактивного йоду. Утім, Захід теж спершу відмовився визнати епідемію раку щитовидної залози, що через п’ять років стала очевидною. Щодо багатьох инших речей обидві сторони казали правду – проте дозовану і з великим запізненням. Деякі відомості оприлюднили лише після розпаду Совєтського Союзу у 1991 році.

Можна по-різному оцінювати значення цих фактів. Спочатку аварія зробила мене (і, я впевнена, багатьох людей теж) противником атомної енергетики. У 1986 подібна позиція не була болісною, бо американська залежність від иноземної нафти ще не була оплачена двома іракськими війнами, друга з яких триває і є непередбачуваною як за вартістю, так і за наслідками. Тоді я ще не їздила до України, чия цілковита залежність від російських енергоносіїв серйозно загрожує політичній незалежності молодої держави. Це було також до того, як я на власній шкірі відчула наслідки глобального потепління.

Для протоколу: з табору твердих супротивників атомної енергії я перейшла до табору її обережних прихильників – бо вона, принаймні, дозволяє виграти час, потрібний для пошуків альтернативних джерел енергії, що зменшать нашу залежність від органічного палива. Але й альтернативи теж мають свою ціну. Наприклад, приборкавши Дніпро, третю за величиною ріку Европи, совєти перетворили її на низку мілководних водосховищ, де спекотного літа риба гине тисячами. Хоча, імовірно, використання сонячної чи вітрової енергії безпечніше для довкілля, видається, що ми мало що можемо зробити, аби задовільнити зростаюче споживання енергії, не породивши нових ризиків. Це вибір меншого зла.

До Чорнобиля імовірність руйнування реактора, хоча б одного з трьохсот існуючих у світі, вважалась настільки малою, що нею практично нехтували. Чорнобиль змінив її, збільшивши до одного розплавленого реактора кожні 30 років. Чи не зависока ціна? Дивовижна і неочікувана доля евакуаційної «Зони відчуження» навколо Чорнобиля – це лише частина відповіді. Я сподіваюся, що повна відповідь з’явиться у читача, котрий разом зі мною пройде стежками чарівного, прекрасного – і радіоактивного – Полинового лісу.

Пишу ці рядки після української Помаранчевої революції – мудрого, мирного, радісного пробудження, що змело авторитарного президента Леоніда Кучму і привело до влади опозиційного лідера Віктора Ющенка. Діоксинове отруєння, котре поскородило обличчя нового президента, вкривши його рубцями і шрамами, є німим свідченням диявольських методів старого режиму. Я палко сподіваюсь, що спотворення Ющенка буде подібним до радіоактивного забруднення Чорнобиля: жахлива рана, яка поступово щезає, зостаючись тривожною згадкою про минуле – і міцною підвалиною майбутнього.

Київ, Україна
Вересень 2005

1
Полин

Починаючи з 1986 року зруйнований реактор Чорнобильської АЕС вивергає радіацію, розсіюючи її поверхнею земної кулі та каляючи карту колишнього Совєтського Союзу плямами радіоактивного забруднення; саме слово «Чорнобиль» стало синонімом «жахливої катастрофи», що асоціюється з потворними радіоактивними пустелями Атомної доби, описаними у науково-фантастичних оповіданнях, та сильно резонує у сучасній суспільній свідомості, котру терзають видива атомної війни.

Щоразу, коли я думала про опромінені землі у 50 милях на північ від Києва, це було щось схоже на чорну діру. Я могла уявити лише мертву зону, подібну до гігантської автомобільної стоянки, залитої асфальтом, чи безплідної пустелі, засипаної піском і попелом, де нічого не росте і ніщо живе не може вціліти без захисного спорядження. Лише похмурі відтінки чорного та сірого забарвлювали картини, що вимальовувались у моїй голові.

Натомість, коли я вперше відвідала регіон Чорнобиля, через 10 років після аварії, то несподівано виявила, що домінує зелений колір. Мої записники рясніють підкресленими та обведеними виразами на кшталт «здичавілі поля», «ліси» і «жива природа». На противагу мітам і легендам, у районі Чорнобиля утворилась нова, унікальна екосистема. Ігноруючи похмурі пророцтва, чорнобильська земля повернулась до життя, ставши найбільшим у Европі природним заповідником, що аж кишить живими істотами. Усі тварини, так само як і ліси, поля і болота, що стали їх несподівано гостинною домівкою, є радіоактивними. Дивовижно, але видається, що усі вони благоденствують.

Аби належно оцінити це неймовірне воскресіння землі, ми повинні дізнатись усе про її загибель.

Старий ЗАГС у Прип’яті знайти нелегко, навіть знаючи адресу. Каркас порожньої багатоповерхівки на вулиці Дружби народів позбавлений будь-яких розпізнавальних знаків, включно з металевими вивісками крамниць, майстерень чи хімчисток. Хоча це радіоактивне місто-привид, що лежить менш ніж за дві милі від Чорнобильської станції, обгороджене по периметру колючим дротом, колишні жителі та мародери обдерли помешкання і громадські установи аж до вицвілих шпалер. Лише одна порожня кімната викрила своє минуле призначення, напевно тому, що табличка «Школа комуністичної праці» нікому не була потрібна. Проте, не було жодних ознак приміщення, у якому колись реєструвались шлюби.

Розгублена Римма Киселиця вивела нашу групу мандрівників назовні, до маленького скверу поблизу порожніх багатоквартирних будинків. Вона ще раз перевірила номер, написаний на стіні будівлі і здивовано стріпнула русявими кучерями. «Адреса правильна. Де ж це?»

Оскільки саме Римма була провідником, я та моя супутниця – ботанік Світлана Бідна – лише безпорадно знизали плечима.

Мій дозиметр злегка попискував. Рідкокристалічний монітор показував 80 мікрорентгенів на годину. Це у кілька разів перевищує нормальний радіоактивний фон, який у більшості місць на Землі становить від 15 до 25 мікрорентгенів. Знезараження, дощі і час змили багато радіоактивного пилу, що покрив місто по тому, як 26 квітня 1986 року вибухнув четвертий енергоблок. Прип’ять була «спальним» районом Чорнобильської АЕС. Оголошеному наймолодшим містом на світі у середині 70-х, йому судилось недовге життя.

Короткі бетонні сходи, крізь які проросли молоді деревця і мох, привели нас до тильної стіни будинку, де Римма виявила ряд чогось такого, що колись було крамницями й офісами. Скляні вітрини були розбиті, демонструючи оголені нутрощі кімнат, і вона швидко зауважила вицвілу червону килимову доріжку, забруднену і покручену, всіяну уламками скла, тиньком і великими купами жовтого паперу.

«Це тут!» – вигукнула вона. Римма була татаркою з зеленими очима і реалістичним, позбавленим сентиментів ставленням до свого радіоактивного місця праці.

Червона килимова доріжка була неодмінним атрибутом церемонії цивільного совєтського шлюбу у Прип’ятському офісі, що реєстрував зміни у громадянському статусі жителів СССР. Установа, знана із своєї української абревіатури як ЗАГС, реєструвала не одні тільки шлюби. ЗАГС-и документували усі юридичні колізії життя громадян від колиски до могили, видаючи свідоцтва про народження, свідоцтва про смерть і довідки про все, що відбулось між цими подіями.

Великі купи старого паперу на підлозі були ЗАГС-івськими бланками і формулярами. Блідо-жовті картки, якими повідомляли наречених про дати одруження, перемішались із стосами свідоцтв про розлучення і проханнями про «компенсацію вартости золотих шлюбних обручок». Криво повішене на тильній стіні гасло червоними літерами повчало молодят: «Ви стаєте на поріг нового життя. Гідно продовжуйте славні традиції радянського народу!»

У сусідній кімнаті дві високі книжкові полиці упали, насипавши запліснявілу купу із дюжин картонних папок з документами. Архівних даних за 1986 не було: записи починались з початку 70-х, коли місто вперше відчинило свої двері. Судячи з однієї товстої папки, багато пар просило перемістити їх на початок черги, бо вони вже мали спільну дитину.

Шістнадцять шлюбних церемоній відбулось останнього дня проживання людей у Прип’яті. Єдиним загальнодоступним свідченням цих одружень є п’ятихвилинний фільм, який можна переглянути у Київському музеї Чорнобиля. Тепер він сприймається з великою печаллю. Миттєва поява нареченої та нареченого, що покидають приміщення ЗАГСУ, є надто швидкоплинною аби можна було побачити вирази їхніх облич, але сцена одруження у німому чорно-білому фільмі мала б показати, що 26 квітня 1986 року був звичайним, хіба що незвично теплим, суботнім днем у Прип’яті. Не звертаючи уваги на радіоактивну хмару, котра огортала їх невидимою попоною, подружні пари прогулювались із немовлятами у дитячих візочках. Більші діти у коротеньких штанцях захоплено ганяли м’яча на брудному майданчику. Жінки у літніх сукнях без рукавів купчились надворі коло яток продавців, утворюючи великі черги, характерні для Совєтського Союзу, котрий вічно потерпав від дефіциту.

Але анонімний оператор КҐБ знав, що щось негаразд. Гама-промені залишили світляні лакуни на кадрах, на яких бачимо двох чоловіків у камуфляжі і протигазах, що кивають головами у бік незахищеного і очевидно здивованого цивільного. Бронетранспортери їхали вниз Прип’ятським бульваром, тоді як офіцери у військовій формі вимірювали рівень радіації на шинах вантажних автомобілів. Поливальні машини мили вулиці пінним засобом, залишаючи калюжі, у яких купалися горобці. Із даху Прип’ятської багатоповерхівки оператор фільмував Чорнобильську станцію, оповиту такою товстою хмарою диму, що видно лише неясні обриси її корпусів.

У фільмі немає кадрів нічного вибуху, котрий розпоров четвертий енергоблок, викидаючи назовні полум’я, іскри і брили палаючих радіоактивних матеріалів, що згодом розпорошились всією північною півкулею. Розпечені до червоного шматки ядерного палива і графітових стержнів на даху спричинили загоряння у 30-ти місцях і призвели до руйнування даху та його падіння до залу реактора. Спершу палаючий дах гасили 37 пожежників, що працювали без захисного спорядження та дозиметрів. Переважна більшість занедужала на променеву хворобу у гострій формі. Тридцять один пожежник помер, але тоді ще ніхто не знав, що вибух повністю розгерметизував активну зону реактора. Урядова комісія з Москви прибула аж у суботу пізньої ночі, і лише в неділю вранці її члени, пролетівши на гелікоптері над розверстими нутрощами станції, побачили, що вибух викликав страшну графітову пожежу. Палаючий графіт вивільняв мільйони кюрі радіоактивности, що моторошною загравою осявала повітря над зруйнованим реактором. Катастрофа була по-справжньому масштабним, безпрецедентним, далеким до завершення лихом.

Цього ранку, у своєму помешканні недалеко від приміщення ЗАГСу Володимир Пасічник спостерігав, як його син-підліток бавився з перемикачем телевізійних каналів. Несподівано приймач упіймав додаткову частоту. «Зображення не було, лише розмова, імовірно, по рації» – пригадує Володимир, розмовляючи зі мною п’ятнадцять років по тому. «Говорили про «людей у лікарнях» і про «сотні автобусів для Прип’яті». Як і більшість людей у Прип’яті – а всі її жителі були якось пов’язані з підприємством – він чув поголоски про те, що щось негаразд з четвертим енергоблоком. Тієї миті він зрозумів, що трапилося щось жахливе. Почалась евакуація.

Офіційне повідомлення прозвучало по Прип’ятському радіо у неділю о 10 годині ранку. Упродовж всього лише чотирьох годин, починаючи з 2-ої пополудні, 1100 порожніх автобусів прибули до Прип’яті і вивезли майже усіх 45000 її жителів колоною, що розтягнулась на 10 миль. Урядовці казали, що це лише на три дні. Може, вони й справді так думали. Бо це було до того, як довідались, що графітова пожежа розтопила ядерне пальне і щодоби, упродовж 10 днів, реактор викидав еквівалент кількох Хіросім, сукупно вивільнивши уп’ятеро більше радіації, ніж при початковому вибуху.

Прип’ять уже ніколи не буде населеною. Ритуальні цикли народження і одруження, розлучення і смерти, вписані ЗАГС-івськими писарями у товсті гросбухи совєтської бюрократії, закінчились 26 квітня 1986 року. І стоси свідоцтв про цивільні хрестини з порожніми місцями, залишеними для імен нових совєтських громадян, уже ніколи не будуть заповнені.